По популярності
Лікарські засоби, що впливають на травну систему і метаболізм
1861 препарат
Травлення — це процес механічного та ферментативного розщеплення їжі на прості речовини для всмоктування в кровотік. Їжа містить кілька основних нутрієнтів, які необхідно перетравити для ефективного засвоєння: жири, вуглеводи та білки. У процесі травлення нутрієнти розщеплюються на молекули, які можуть проникати через епітелій кишечнику, надходити в кровообіг і брати участь в обмінних процесах. Травлення — це форма катаболізму, або розщеплення речовин, яка включає два окремі процеси: механічне та хімічне травлення. Для ефективного травлення необхідні обидва ці процеси, а порушення як механічного, так і хімічного травлення можуть призвести до дефіциту поживних речовин та шлунково-кишкової патології.
Травний тракт складається з:
- ротової порожнини;
- стравоходу;
- шлунка;
- тонкої кишки (дванадцятипала, голодна та клубова кишка);
- печінки та жовчовивідних шляхів;
- підшлункової залози;
- товстої кишки (сліпа, висхідна, поперечно-ободова, низхідна, сигмовидна та пряма кишка).
Порожнина рота: засоби, що застосовуються у стоматології
Механічне травлення в ротовій порожнині полягає у подрібненні їжі зубами на дрібніші шматочки, цей процес називається жуванням. Хімічна обробка їжі в роті є незначною, але включає вплив на харчову грудку слинної амілази (птіалін або α-амілаза) та лінгвальної ліпази, що містяться в слині. Амілаза слини хімічно ідентична амілазі підшлункової залози та розщеплює крохмаль на мальтозу та мальтотріозу, працюючи за оптимального рН у діапазоні 6,7–7,0. Лінгвальна ліпаза, що також міститься в слині, гідролізує ефірні зв'язки в тригліцеридах з утворенням діацилгліцеролів та моноацилгліцеролів (Justin J. Patricia, 2021).
При патології ротової порожнини застосовуються в основному препарати антимікробної та антисептичної дії у формах, що підходять для місцевого нанесення: спрей для ротової порожнини, гель для ясен, розчин для ротової порожнини, льодяники тощо.
Після достатнього перетравлення в ротовій порожнині частково перетравлений харчовий продукт, або болюс, переміщається в стравохід. У стравоході не відбувається процес травлення.
Перистальтична активність шлунка: ліки, що застосовуються при функціональних шлунково-кишкових розладах, протиблювотні засоби та препарати, що усувають нудоту
Після проходження через стравохід болюс потрапляє в шлунок і піддається механічному та хімічному перетравленню. Механічне травлення в шлунку відбувається за рахунок перистальтичних скорочень гладких м'язів від дна до звуженого воротаря і називається пропульсією. Коли порція харчової грудки переміщається в ділянку воротаря, антральний відділ виконує функцію його подрібнення за рахунок сильних перистальтичних скорочень, які притискають болюс до щільно звуженого воротаря. Через звужений воротар в дванадцятипалу кишку можуть пройти лише частинки діаметром менше 2 мм. Решта болюса проштовхується назад до тіла шлунка для подальшого механічного та хімічного перетравлення. Цей зворотний рух болюса з воротаря в тіло називається ретропульсією і сприяє механічному травленню. Ця послідовність руху, пропульсії і ретропульсії, повторюється до тих пір, поки частинки їжі не стануть достатньо маленькими, щоб пройти через воротар у дванадцятипалу кишку. Частина харчової грудки, яка не пройшла через воротар під час активного процесу травлення, зрештою потрапляє в дванадцятипалу кишку через розслаблений воротар в результаті серії сильних перистальтичних скорочень у шлунку. Ці перистальтичні скорочення спостерігаються під час міжтравної фази і називаються мігруючими моторними комплексами, значення яких зводиться до запобігання гастростазу (Justin J. Patricia, 2021).
Для корекції патології шлункової перистальтики застосовуються спазмолітичні та прокінетичні, а також антиеметичні (протиблювотні) препарати.
Кислотоутворювальна функція шлунка: препарати, що застосовуються при кислотозалежних захворюваннях
У шлунку відбувається значне хімічне перетравлення. У слизовій оболонці шлунка існують два типи залоз, які беруть участь у хімічному травленні: оксинтичні залози та пілоричні залози. Оксинтичні залози розташовані в тілі шлунка і містять парієтальні та головні клітини. Парієтальні клітини секретують соляну кислоту в концентрації 160 ммоль/л з рН 0,8. Соляна кислота, що виділяється парієтальними клітинами, виконує три основні функції:
1) створює бактерицидне середовище для патогенних мікроорганізмів, які надійшли через рот;
2) денатурує білки і робить їх доступнішими для ферментативної деградації пепсином;
3) сприяє конверсії пепсиногену в його активну форму — пепсин.
Парієтальні клітини також виділяють речовину, що називається внутрішнім фактором Кастла та необхідна для всмоктування вітаміну В12 у термінальному відділі клубової кишки. Оксинтичні залози також містять головні клітини, що секретують зимогенний пепсиноген. Пепсиноген є попередником протеолітичного ферменту пепсину і конвертується в пепсин при кислому pH шлунка (≤3,5) або внаслідок аутоактивації самим пепсином. Потім пепсин діятиме на внутрішні пептидні зв'язки білків при оптимальному рН в інтервалі 2,0–3,0. Пілоричні залози знаходяться в антральному відділі шлунка і містять слизові клітини та G-клітини. Слизові клітини виділяють багатий бікарбонатом слиз на поверхню слизової оболонки шлунка, щоб захистити її від впливу кислоти. G-клітини секретують гастрин, гормон, який стимулює секрецію соляної кислоти парієтальними клітинами. У шлунку не відбувається перетравлення вуглеводів (Schubert M.L., 2017).
При кислотозалежних захворюваннях шлунка (гастрит, виразкова хвороба шлунка та дванадцятипалої кишки) застосовуються антацидні препарати місцевої дії, антагоністи Н2-рецепторів, інгібітори протонної помпи та гастропротективні препарати рослинного походження.
Печінка та підшлункова залоза: гепатотропні препарати та засоби замісної терапії при розладах травлення
Перетравлений хімус зі шлунка проходить через воротар у дванадцятипалу кишку. Тут хімус змішуватиметься як із ферментами підшлункової залози, так і з жовчю. Підшлункова залоза виробляє велику кількість травних ферментів, у тому числі панкреатичну амілазу, панкреатичну ліпазу, трипсиноген, хімотрипсиноген, прокарбоксипептидазу та проеластазу. Ці ферменти оптимально функціонують у більш лужному середовищі тонкої кишки, де рН коливається в інтервалі 6,0–7,0 завдяки наявності бікарбонату, що секретується підшлунковою залозою. Амілаза підшлункової залози, як і амілаза слини, розщеплює крохмаль на мальтозу та мальтотріозу. Панкреатична ліпаза, що секретується підшлунковою залозою разом з важливим коферментом, званим коліпазою, гідролізує складноефірні зв'язки в тригліцеридах з утворенням діацилгліцеролів та моноацилгліцеролів. Трипсиноген, хімотрипсиноген, прокарбоксипептидаза та проеластаза є попередниками активних пептидаз. Підшлункова залоза не секретує активної форми пептидаз. У разі патологічної активації ферментів у протоковій системі підшлункової залози розвивається самоперетравлення паренхіми, що лежить в основі патогенезу панкреатиту. Натомість трипсиноген, хімотрипсиноген, прокарбоксипептидаза та проеластаза перетворюються на трипсин. Це перетворення відбувається, коли ентерокіназа, фермент дванадцятипалої кишки, перетворює трипсиноген на трипсин. Потім трипсин може перетворювати хімотрипсиноген, прокарбоксипептидазу та проеластазу на їх активні форми. Трипсин, хімотрипсин та еластаза є ендопептидазами, які гідролізують внутрішні пептидні зв'язки білків, тоді як карбоксипептидази є екзопептидазами, які гідролізують кінцеві пептидні зв'язки білків. Ці панкреатичні зимогени екскретуються з підшлункової залози через головну панкреатичну протоку, яка з'єднується із загальною жовчною протокою та впадає в низхідну частину дванадцятипалої кишки через великий дуоденальний сосочок (Pandiri A.R., 2014).
При порушеннях екзокринної функції підшлункової залози застосовується замісна терапія ферментними препаратами.
Загальна жовчна протока виводить жовч, що виробляється у печінці та зберігається в жовчному міхурі. Жовч містить жовчні солі, холестерин, жирні кислоти, білірубін. Опинившись у дванадцятипалій кишці, жовч запускає каскад активації, що починається з ентерокінази, що продукується дванадцятипалою кишкою, для активації трипсиногену до трипсину, а трипсин активує інші пептидази підшлункової залози. Важливо відзначити, що дванадцятипала кишка також сприяє виробленню кількох травних ферментів, таких як дисахаридаза та дипептидаза (Kiela P.R., 2016).
При порушеннях жовчоутворення застосовуються холеретичні та холекінетичні препарати, а також гепатопротектори.
Кишечник: лікарські засоби, що застосовуються при запорах, інфекційно-запальних захворюваннях кишечнику, антидіарейні препарати
Далі хімус надходить у тонку кишку. На відміну від шлунка, що має незначну всмоктувальну здатність, у тонкій кишці відбувається 90% всмоктування їжі. Тонка кишка складається з трьох сегментів: дванадцятипалої кишки, голодної кишки та клубової кишки. У дванадцятипалу кишку надходить хімус зі шлунка, а також травний матеріал з підшлункової залози та печінки. У голодній кишці відбувається основна частина хімічного перетравлення та всмоктування. Здухвинна кишка також виконує функції травлення та всмоктування. Вона є останнім сегментом тонкої кишки та має ілеоцекальний клапан, сфінктер, який контролює потік матеріалу з клубової кишки у сліпу кишку товстої кишки. На слизовій оболонці тонкої кишки розташовані ворсинки, причому кожна з них має кілька мікроворсинок. Усередині ворсинок міститься розгалуджена мережа капілярів, які переносять поглинені поживні речовини у портальну циркуляцію печінки. Окрім того, величезна кількість лімфатичних капілярів, званих молочними судинами, сприяє транспортуванню хіломікронів у венозний кровообіг (Ifeanyichukwu Ogobuiro, 2021).
Неабсорбований та неперетравлений харчовий матеріал просувається в товсту кишку. У цей час неперетравлені залишки вже називаються каловими масами. Довжина товстої кишки — 1,5–2 м. У товстій кишці всмоктуються вода та електроліти. Окрім того, слизова оболонка товстої кишки колонізована бактеріями, які можуть розщеплювати неперетравлений харчовий матеріал. Окрім того, деякі нутрієнти, зокрема вітамін К, синтезуються та всмоктуються у товстій кишці. Перистальтичні рухи товстої кишки просувають калові маси у пряму кишку. У прямій кишці рецептори розтягування сигналізують про початок процесу дефекації, який включає рефлекторне розслаблення гладкої мускулатури внутрішнього анального сфінктера і свідоме розслаблення скелетної мускулатури зовнішнього анального сфінктера (Ifeanyichukwu Ogobuiro, 2021).
Дефекація — це термін, що означає акт вигнання калових мас із травного тракту через задній прохід. Це складна функція, яка потребує скоординованої участі шлунково-кишкової, нервової системи, а також опорно-рухового апарату. Частота дефекації протягом 24 год варіює залежно від віку та дієти, але у більшості людей вона відбувається 1–3 рази на добу.
Дефекація необхідна для видалення неперетравлених порцій їжі та продуктів метаболізму, таких як стеркобілін, з організму у вигляді калу. Кал також містить бактерії та клітковину зі шлунково-кишкового тракту.
Порушення дефекації можна розділити на такі три стани: діарея, запор та нетримання калу.
Діарея — це збільшення частоти чи обсягу випорожнення. Існують такі типи діареї (Mawer S., 2021):
- секреторний;
- осмотичний;
- запальний;
- функціональний.
Секреторну діарею викликає або зниження всмоктування, або посилення секреції електролітів та води кишковим епітелієм; це зазвичай відбувається при інфекціях, викликаних певними бактеріями, такими як Vibrio cholerae, або у разі деяких злоякісних новоутворень, наприклад, при карциноїдній пухлині (Rastogi A., 2017). У разі секреторної діареї основним методом лікування є регідратація, тобто поповнення втрати рідини. Якщо діарея має бактеріальну етіологію, додатково застосовують антибактеріальні препарати чи пробіотики, які витісняють патогенні мікроорганізми за конкурентним принципом.
Осмотична діарея характеризується тим, що такі речовини, як лактоза чи глютен, спричиняють міграції води до кишечнику за градієнтом концентрації. Цей тип діареї часто виникає при синдромах мальабсорбції, таких як непереносимість лактози або глютенова хвороба. Осмотична діарея також може бути результатом внутрішнього прийому осмотично активних речовин, таких як магнію сульфат, які часто входять до складу проносних засобів (Sweetser S., 2012). Підходи до лікування пацієнтів з осмотичною діареєю аналогічні таким при секреторній діареї, тобто основним методом терапії є регідратація. Однак у такому разі додаткові заходи лікування не потрібні, оскільки осмотична діарея припиняється після виведення з просвіту шлунково-кишкового тракту осмотично активної речовини природним шляхом або після застосування ентеросорбентів.
Запальна діарея виникає при запальних захворюваннях кишок, таких як хвороба Крона або виразковий коліт, а також при деяких інвазивних кишкових інфекціях, зокрема, зумовлених Clostridium difficile або Shigella. При запальній діареї у калових масах містяться кров, лейкоцити та слиз (Sweetser S., 2012). При діареї запального характеру основним методом лікування є застосування специфічних протизапальних препаратів. Залежно від тяжкості стану можливе призначення пероральних або внутрішньовенних розчинів для регідратації та ентеросорбентів.
Найбільш поширеною формою функціональної діареї є синдром подразненого кишечнику, який є одним із функціональних розладів шлунково-кишкового тракту. Його точна етіологія невідома, але він може включати зміни в мікробіомі кишечнику на додаток до швидкого проходження вмісту через травний тракт (Ford A.C., 2017). У лікуванні синдрому подразненого кишечнику основна роль відводиться антидіарейним препаратам, що пригнічують надмірну перистальтику.
Запор включає зниження частоти дефекації до ≤3 разів на тиждень. Це може призвести до затвердіння випорожнення та натужування при спробі дефекації. Запор може бути побічним ефектом багатьох препаратів, часто тих, які уповільнюють перистальтику кишечнику, таких як лікарські засоби з антихолінергічними властивостями. Також зменшення частоти дефекацій може бути результатом дієти з низьким вмістом клітковини або захворювань, при яких порушуються скоординовані м'язові скорочення для дефекації, таких як розсіяний склероз або пошкодження спинного мозку (Jamshed N., 2011).
Нетримання калу є неспроможністю контролювати проходження випорожнень, його найчастіше відзначають в осіб похилого віку. Воно може бути вродженим, наприклад, при дефектах спинного мозку або аноректальних вадах розвитку, або набутим станом, часто пов'язаним із травмою, отриманою під час пологів, або аноректальною хірургією (Alavi K., 2015).
Для лікування пацієнтів з функціональними розладами кишечнику застосовують сорбенти, препарати для пригнічення або, навпаки, стимуляції перистальтики, пробіотики та ін. (Компендіум, 2022).
Інші препарати
До цієї групи входять також вітаміни та вітамінно-мінеральні комплекси, різні препарати для модифікації метаболізму.
